Мамо…
Мамо, де ти?
Темно. Страшно. Чую вибухи…
Я тримаю ведмедика, але він не допомагає.
Мамо, чому ми в підвалі?
Мамо, я боюся…

____________________

 

У цій тиші більше немає казок на ніч.

У цій тиші немає “мамо, я вдома”, немає сонця в очах.

Ця тиша — порожнє дитяче ліжечко.

Недописані малюнки.

Порожні обійми.

Несказані “люблю”.

Житомирщина.

Шість дитячих життів зупинились в наслідок ворожих ракетних ударів.

Троє — у Малинській громаді.

Троє — у Коростишівській.

Маленькі долоньки більше не тримають іграшки.

Очі не світяться від щастя.

Вони більше не бігтимуть босоніж по траві.

Вони не виростуть.

Ці діти не загинули — їх убили.

Вибухами.

Байдужістю.

Нелюдською жорстокістю.

Ми кричимо від болю…

Беззахисні. Безсилі. Але зобов’язані пам’ятати.

Тиша сьогодні — голосна.

Вона говорить за тих, хто вже не скаже жодного слова.

Ці діти мали жити!

Дитинство не має бути мішенню.

Життя — не має закінчуватись на пероні війни!

____________________

 

Мамо…
Я вже не боюся.
Тут тихо. Тут спокійно.
Я — твій янгол.

 

#ТишаЩоГоворить