Сьогодні Україна не говорить - вона плаче.

4 червня. День, коли ми згадуємо дітей, чиї життя обірвала російська збройна агресія проти України.

І кожне ім’я - це не просто ім’я. Це маленьке серце, яке мало б битися ще багато-багато років. Це долоні, які мали тримати мамину руку. Це очі, які мали дивитися на світ із довірою, а не з останнім подихом страху.

Їм не судилося дорости.

Їм не судилося сказати перше «я сам», перше «люблю», перше «мрію».

Їхні кімнати тепер мовчать так голосно, що цей біль неможливо витримати. Іграшки залишилися на місцях, ніби час просто зупинився і більше не має права рухатися далі.

Ми не можемо повернути їм життя.

Але ми не маємо права дозволити, щоб їх забули.

Бо забути - означає втратити їх удруге.

Сьогодні ми запалюємо свічку не просто пам’яті. Ми запалюємо свічку любові, яка сильніша за смерть. Свічку болю, який не стихає. Свічку дитинства, яке відібрали.

Маленькі янголи України… ви назавжди з нами.

І допоки ми пам’ятаємо - ви живі у наших серцях.